Коли мова заходить про останні дні Другої світової війни, у колективній пам’яті виринає головний кадр – прапор над Рейхстагом як символ краху Третього Рейху. Дослідники переконані: сама ідея підійняти стяг над уособленням німецької державності належала Йосипу Сталіну. І саме з цього жесту починалася довга й заплутана історія правди, міфів і політичних конструктів навколо так званого Прапора Перемоги. Далі на berlinyes.
Вже 2 травня 1945 року радянський фотограф Євген Халдей зафіксував фінальний акорд битви за Берлін – кадр, який згодом перетворився на один із найвідоміших символів XX століття. Та за цією “іконою” перемоги ховалася значно складніша реальність. Історія почала розшаровуватися: скільки було тих прапорів насправді, чому обрали саме Рейхстаг як головну сцену символічного тріумфу, хто першим дістався даху і чому імена героїв із часом змінювалися.
Перегони прапорів: США vs СРСР
Ідея символічного жесту, який мав би закарбуватися в історії, визріла у Москві не одразу. Історики припускають, що поштовхом став момент у лютому 1945 року, коли світ облетіла світлина з Іводзіми: американські морпіхи підіймають свій прапор над горою Сурібаті. Цей кадр миттєво перетворився на глобальний символ, його тиражували газети, він працював як концентрована пропаганда сили, витривалості та перемоги США на Тихому океані. У Кремлі чудово розуміли силу таких образів. Йосип Сталін бачив, як формується нова міфологія війни, де першість визначається не лише на полі бою, а й у просторі символів. І якщо Америка вже отримала свій кадр-перемогу, СРСР потребував власного – масштабнішого та переконливішого.
На цьому тлі Рейхстаг став ідеальною сценою для фінального акта. Поява там американського прапора стала б для радянського керівництва політичною катастрофою. Такий сценарій міг би перекреслити претензію СРСР на головну роль у перемозі над нацизмом. Саме тому 9 квітня 1945 року, під час наради політичних керівників 1-го Білоруського фронту поблизу Ландсберга (Landsberg), було прийняте рішення: кожна армія, що наступає на Берлін, має підготувати власні червоні прапори для встановлення над Рейхстагом. У 3-й ударній армії вирішили не обмежуватися мінімумом і наказали виготовити одразу 9 стягів – за кількістю дивізій. Їх шили поспіхом із кумачу, знайденого у німецьких крамницях. А коли постало питання, де саме має майоріти цей символ перемоги, відповідь була короткою та безапеляційною: тільки над Рейхстагом, бо так вирішив Сталін.
Що сталося на даху Рейхстагу?
26 квітня 1945 року червоний прапор №5 опинився на траєкторії великої історії. Командир 150-ї дивізії Василь Шатілов передав його до штабу 756-го стрілецького полку, де той зберігався поруч із полковим прапором і нічим особливим не вирізнявся. До ранку 1 травня, коли бій за Рейхстаг фактично завершився, цей стяг так і не став символом у реальному часі. Його роль сформувалася вже згодом, коли події почали не лише фіксувати, а й інтерпретувати. Натомість штурм відбувався значно хаотичніше: після третьої атаки, що розпочалася ввечері 30 квітня, радянські підрозділи близько 22:00 прорвалися на дах будівлі.
Першими встановили червоний прапор бійці штурмової групи під командуванням капітана Миколи Макова. Це сталося о 22:40 на скульптурі “Німеччина”, куди вдалося дістатися під вогнем, хоча у планах був інший об’єкт. Згодом поруч закріпили ще один стяг, який доставила група майора Михайла Бондаря. Обидва прапори були імпровізованими – без номерів та офіційного статусу.
Штурмовий прапор №5, який увійшов до історії як Прапор Перемоги, у зону штурму доставили сержант Михайло Єгоров та молодший сержант Мелітон Кантарія. Саме вони в ніч на 1 травня 1945 року закріпили стяг на скульптурній групі Вільгельма. А 2 травня, після завершення запеклих боїв безпосередньо у Рейхстазі та навколо нього, прапор перенесли на купол.
Історія ще одного міфу про прапор Перемоги
Жодного факту встановлення прапора над Рейхстагом у реальному часі зафіксовано не було. Всі відомі фотографії створювалися як ретельно створені постановки. Найвідоміший кадр належав фотокореспонденту ТАРС Євгену Халдею, який підготувався заздалегідь: ще до Берліна зшив із червоних скатертин кілька прапорів, щоб мати потрібний реквізит. Вже на місці відтворив сцену, залучивши бійців:
- Олексія Ковальова;
- Абдулхакіма Ісмаїлова;
- Леоніда Горичева.
Важлива деталь: жоден із них не був причетний до реального штурму будівлі чи встановлення прапора. Йшлося про відтворення сцени для камери – за сучасними мірками, робота з моделями. Проте з часом саме цю світлину почали сприймати як документ епохи, який замінив реальність.
Дим над Рейхстагом: випадковість чи монтаж?
Історикиня Центру сучасної історії імені Лейбніца у Потсдамі (Leibniz-Zentrum für Zeithistorische Forschung Potsdam) Анна Гогмут (Hanna Hohmuth) пояснювала, що цей кадр був лише частиною ширшої серії, створеної Халдеєм у Берліні того ж дня. Він працював у кількох місцях:
- на Бранденбурзьких воротах (Brandenburger Tor);
- в аеропорту Темпельгоф (Tempelhof), де на будівлі ще височів бронзовий нацистський орел.
У кожній із цих локацій повторювався той самий візуальний жест: радянські солдати підіймали червоний прапор, формуючи впізнаваний образ завершення війни. Водночас, за її словами, ці зображення не залишилися недоторканими. На одному з кадрів над Бранденбурзькими воротами з’явився дим, хоча на момент фотографування бої в місті вже завершилися. Це створювало ілюзію, ніби світлину зроблено у розпал битви. І тут, підкреслювала дослідниця, є показовий нюанс: дим підіймався саме з району Рейхсканцелярії (Reichskanzlei), під якою містився бункер Гітлера – символічне ядро нацистської влади. Така деталь була продуманим візуальним акцентом, який підсилював потрібне історичне враження.
Мародерство у кадрі: що приховали світлини?
Анна Гогмут відзначила ще один, не менш показовий епізод роботи з образом перемоги, який проявився вже на рівні дрібниць. На більшості кадрів із плівки, що зберігалася у приватному архіві Євгена Халдея, чітко видно постать солдата, який підтримує прапороносця. І саме ця, майже непомітна у динаміці сцени деталь стала предметом окремого втручання: на обох зап’ястках бійця було по наручному годиннику.
Сам Халдей пізніше згадував, що наступного дня приніс ці світлини до одного з головних радянських інформаційних центрів – агентства ТАРС (TASS). Реакція фоторедактора була миттєвою й категоричною: такі кадри не можна публікувати. Аргумент був простим та жорстким: кілька годинників на руках одного солдата свідчать про мародерство. Навіть у московських редакційних кабінетах чудово розуміли, що така дрібниця здатна зруйнувати потрібний образ. За однією з версій, годинники на руці прибрали за допомогою ретуші, за іншою – робили інші світлини.
Міф і реальність у світлинах Рейхстагу
Історикиня Анна Гогмут наголошувала, що такі зображення фіксували не стільки конкретний момент, скільки його символічне навантаження. Бо, на її думку, це був візуальний символ завершення війни – образ, який мав передати не лише факт падіння Третього Рейху, а й звільнення Європи від націонал-соціалізму та його політичної системи. Те, як саме ці сцени були поставлені та фільмовані, демонструє, наскільки важливим для того часу був не сам перебіг подій, а їхнє правильне сприйняття через образ.
Водночас Гогмут підкреслювала ще один принциповий момент: історичні світлини потребують максимально обережного та критичного аналізу. За її словами, те, що глядач сприймає як документальне свідчення, дуже часто є результатом постановки, відбору або подальшої обробки. Тому жодне з таких зображень не варто ототожнювати з реальністю подій. Навпаки, вони вимагають уважного вивчення – як джерела, в якому переплітаються факти, інтерпретація та політичний задум. Саме через це, підкреслювала дослідниця, робота сучасних істориків із військовими світлинами завжди починається не з віри, а з сумніву.
Джерела:
- https://www.rbb24.de/politik/beitrag/2025/05/2–mai-reichstag-flaggenhissung-foto-ikonisch-chaldej-kriegsfoto.html
- https://www.mdr.de/geschichte/ns-zeit/zweiter-weltkrieg/1945/siegesparade-moskau-fuenfundvierzig-100.html
- https://www.welt.de/geschichte/zweiter-weltkrieg/article158067273/Siegesparade-1945-Stalins-spektakulaere-Demuetigung-der-Wehrmachtsfahnen.html