У кожного міста є свої символи, і це не лише архітектурні прикраси, а й втілення духу нації, її болю, тріумфів і надій. У Берліні таким символом стали Бранденбурзькі ворота – монументальна арка на Паризькій площі, яка бачила і велич, і руїну, і відродження міста. У XXI столітті сюди приходять туристи з усього світу, щоб сфотографуватися на тлі гранітних колон, оцінити стриману врочистість неокласичного фасаду і згадати далекі історичні події. Бо у травні 1945 року ці ворота стали не лише архітектурною пам’яткою, а й символом перемоги над нацизмом. І вперше в історії Німеччини господинею Бранденбурзьких воріт кореспонденти світових газет назвали українську дівчину – молодшого сержанта Лідію Співак з Донеччини, яка пройшла пекло війни і стала на пост № 1 біля самих воріт історії. Далі на berlinyes.
Тріумф і тіні імперій під аркою Берліна
На межі XVIII століття, коли Європа ще вагалася між епохами просвітництва та імперських амбіцій, прусський імператор Фрідріх Вільгельм II замислив побудувати щось більше, ніж звичайна арка – символ миру, сили й єдності. Так на західній околиці Берліна з’явилася споруда, що згодом стала серцем міста – Бранденбурзькі ворота. Архітектор Карл Готтард Ланґганс, надихаючись гармонією й урочистістю афінського Акрополя, створив архітектурну перлину, яка поклала початок берлінському неокласицизму. Первісна ідея зробити ворота символом миру здавалася шляхетною, але реальність перегорнула цю сторінку.
Бранденбурзькі ворота стали німими свідками маршів завойовників. Саме тут у 1806 році в’їжджав до міста Наполеон із французьким військом, потім маршували переможці Франко-прусської війни. На початку XX століття Гітлер проводив свої ідеологічні паради, зробивши ворота тлом для мітингів, що мали показати “велич нації”. Після Другої світової війни Бранденбурзькі ворота стали привидом Третього Рейху, з появою Берлінського муру – символом розділеної Німеччини, застиглим між двома світами: Заходом і Сходом. У 1989 році й возз’єднання країни Бранденбурзькі ворота нарешті перетворилися на Ворота миру й залишилися ними назавжди.
Юність майбутньої господині Бранденбурзьких воріт
Лідія Співак народилася у 1925 році у селі Чернігівка Запорізької області. Закінчила 9 класів, мріяла про професію вчительки. Але в життя увірвалася Друга світова війна. Рідне село захопили румунські частини, спершу окупанти поводилися стримано, проте на початку 1943 року, коли ситуація на фронтах почала змінюватися не на користь Третього Рейху, стали вивозити людей до Німеччини. Батько Ліди зробив у садку сховище для доньки та її подруги, їжу та воду передавав через замасковану у кущах вентиляційну трубу.
Коли село визволили радянські війська, нещодавні полонянки одразу записалися добровольцями. Після екстерн-навчання у Батайську на регулювальницьких курсах потрапили на фронт. Першим бойовим хрещенням дев’ятикласниці став Крим. Ліді доводилося годинами стояти на дорогах під обстрілами, міцно тримаючи прапорці. Скеровувала вантажівки з боєприпасами, колони військових машин, працювала у зливу та під палючим сонцем. Вночі крадькома плакала від болю у ногах та хребті, втоми й страху. Подруга, з якою ховалася у садку, загинула під Сімферополем, Лідії ж пощастило – обійшлося контузією.
Дівчина на шляху до Рейхстагу
До Берліну молодший сержант Співак увійшла у складі військ Першого Білоруського фронту. Вижила у запеклих боях за столицю. Коли гітлерівська Німеччина капітулювала, Лідію привезли до легендарних Бранденбурзьких воріт на пост № 1 та наказали господарювати. І вона господарювала. Тендітна дівчина у пилюці, серед гуркоту бронетехніки контролювала вулиці лише прапорцями. Тому для багатьох солдат саме юна регулювальниця стала символом Перемоги над нацизмом. Повз неї котилися вантажівки, проходили батареї. Згодом Ліда згадувала, що солдати часто зупинялися й питали, де можна розписатися на згадку про перемогу. І вона відповідала – коротко, впевнено, з усмішкою, не відволікаючись від руху, її жести були точними, мов у танці. Недарма фронтовики називали регулювальниць балеринами війни.
А потім був Потсдам. Велика політика прийшла за великою війною. Напередодні конференції дівчатам видали нове умундирування з офіцерської тканини, відвели до перукарні. На все життя запам’ятала Ліда день, коли стояла біля Бранденбурзьких воріт, а повз неї проїздили автомобілі, в яких їхали Жуков, Черчилль, Трумен, Ейзенхауер. Її пост був розташований біля самого палацу, де вирішувалася повоєнна доля світу. Усі союзники прибули тією ж дорогою, тільки Сталін – іншою. Можливо, не з ідеології, а з принципу.
Регулювальниця війни
Пізніше Лідія згадувала, що у той день дуже хвилювалася, аж трусилися руки й ноги. Казала, що не була певна, чи зможе хоч щось сказати, якщо хтось із великих людей до неї звернеться. Але обійшлося. Керівники країн лише всміхалися гарній дівчині з українського села. Тільки Черчилль, висунувшись з вікна, підвів руку й показав два розведені пальці – відоме “V”. “Вікторія! Перемога!” – усім фронтовикам, для яких Ліда теж стала часткою цієї перемоги.
Звісно ж, її молоде, спокійне, зосереджене обличчя зафіксували кореспонденти різних країн. Світлини регулювальниці з Бранденбурзьких воріт друкували у радянських газетах, іноземних виданнях, на фронтових листівках. Журналісти називали Лідою не лише господинею Бранденбурзьких воріт, а й Бранденбурзькою мадонною та балериною фронту.
Про те, як наздогнала слава
У вересні 1945 року Лідія Співак демобілізувалася. Екстерном склала іспити за 10 клас, вступила до педагогічного університету. Там познайомилася з майбутнім чоловіком, фронтовиком Сергієм Овчаренком. Дівчина здійснила свою мрію – стала вчителькою української мови та літератури. Оселилася з родиною у Донецьку. За вагомі досягнення у роботі її світлину надрукували в одній з обласних газет, і люди впізнали ту саму фронтову регулювальницю з Берліна. З того часу її ім’я почало жити вже окремим, народним життям. З усього Радянського Союзу і навіть з-за кордону Лідії надходили сотні листів, більшість з яких адресували просто – “Донецьк. Господині Бранденбурзьких воріт”. І вони доходили.
Про Лідію Співак багато писали центральні газети, знімали документальні фільми. Її величезна фронтова світлина знову з’явилася у Берліні на 30-річчя Перемоги, про це вчительці розповіли бойові побратими. Та війна залишила свій страшний слід. Лідія пережила 11 інфарктів міокарда, а 12-й вже не витримало серце. Колишня регулювальниця померла у 1984 році, а листи на її ім’я ще 5 років продовжували надходити. Образ дівчини, яка на порозі руїн зуміла навести лад у хаосі лише двома прапорцями, тривалий час зберігався у музеях не лише її рідного села Чернігівки та у Донецькому краєзнавчому, а й у німецькому Магдебурзі.
Пам’ять навпроти історичних воріт
Історія Лідії Співак – не лише фрагмент великої війни. Це – людська доля, виткана з болю, обов’язку, любові й тиші, яка приходить після гуркоту гармат. Ця дівчина не прагнула слави, вона лише чесно виконувала свій обов’язок. Не домагалася визнання, а просто жила, виховувала дітей, навчала школярів, носила у собі тягар війни. Пам’ять про юну регулювальницю Лідію Співак залишилася у світлинах та збережених листах, адресованих господині Бранденбурзьких воріт, у рядках Вікіпедії. Й іноді у XXI столітті, коли сонце сідає над Паризькою площею, а тінь від Бранденбурзьких воріт лягає на бруківку Берліна, десь там, у пам’яті часу, знову іноді зринає постать тендітної дівчини з прапорцями у руках. Яка увійшла не лише в історію Берліну, а й у вічність.