У розпал Холодної війни, у 1966 році, два радянські пілоти не допустили аварії свого літака над житловим районом Західного Берліна. Вони направили його в озеро і поплатилися своїм життям. Більш докладно про цей трагічний випадок читайте на berlinyes.eu.

Звуковий бар’єр

6 квітня 1966 року була середа, небо над Берліном було хмарним. Напередодні Великодня діти фарбували яйця. Стіна розділяла Берлін вже майже п’ять років. Радянські реактивні винищувачі регулярно літали над західною частиною Берліна, долаючи звуковий бар’єр, від чого тріскалися вікна.

Дехто з німців вважав, що це був умисний терор, як частина Холодної війни.  Коли реактивні літаки кілька разів на день пролітали над Західним Берліном зі швидкістю звуку і викликали звуковий удар, тероризуючи населення. Одним із пілотів цих радянських реактивних літаків був капітан Борис Капустін.  Його літак, оснащений секретними технологіями. Вдень 6 квітня 1966 року він разом зі своїм другим пілотом старшим лейтенантом Юрієм Яновим злетів на новенькому “ЯК-28”.

Це реактивний літак, який міг літати зі швидкістю 1100 кілометрів на годину, а також був здатний нести ядерну зброю. 

Але цього разу пілоти не мали на меті якомога ефектніше подолати звуковий бар’єр над Західним Берліном. Вони повинні були переправити “ЯК” до Кетена, на південний захід від Берліна.

Загибель пілотів — врятоване місто

У Капустіна і Янова через кілька хвилин після зльоту відмовили двигуни. Що саме сталося далі, достеменно не відомо. Ймовірно, обом наказали катапультуватися. Тоді літак мав би впасти на житловий квартал. 

Він вже був над Берліном і летів так низько, що без пілота, ймовірно, врізався б у житловий район. Тоді очевидці повідомили, що літак кілька разів пролетів і опустився, що було розцінено як те, що пілоти відмовилися від наказу рятувати життя. Навмисно чи ні, та “ЯК” з Капустіним і Яновим на борту, врізався в сусіднє озеро Штесензее в британському секторі Берліна.

Американський гелікоптер, французька пожежна бригада, звісно, ​​усі автівки з берлінських пожежних станцій, які знаходилися в цьому районі, прибули на місце трагедії. Двоє пожежників, намагалися дістатися до уламків, носової частини фюзеляжу, але фюзеляж дуже круто і глибоко врізався в мул.

Володимир Капустін – син одного з двох пілотів. Жив у Москві. Йому про трагедію сказав однокласник, який випадково почув про це від дорослих. Володимир Капустін на той момент був у першому класі.

Галина Андріївна Капустіна, вдова льотчика. Вона жила в Ростові-на-Дону на півдні Росії. Вдова другого пілота Юрія Янова рано померла.

Новенький “ЯК” для союзників

Віллі Брандт, тодішній мер Західного Берліна припускає, що у вирішальні хвилини пілоти усвідомили небезпеку зіткнення з густонаселеними житловими районами й тому, проконсультувавшись зі своєю наземною службою, скерували машину до Штесензее. Це означало, що вони відмовляються від власного спасіння. Завдяки такій жертві, вдалося уникнути катастрофи.

Оглядаючись назад, видається малоймовірним, щоб радянське військове керівництво виявляло будь-яку повагу до мирного населення у прифронтовому місті класового ворога, в розпал Холодної війни. Тому, можливо, що мер, бажаючи заспокоїти населення Західного Берліна та надіслати радянському керівництву сигнали про деескалацію в той напружений час, видумав історію про те, що пілоти комунікували з центром управління польотами. 

Для західних союзників новенький “ЯК”, який практично впав їм на коліна, був щасливою подією. Ближче до вечора, через добрі дві з половиною години після катастрофи, прибули четверо радянських офіцерів і вимагали повернути уламки. Англійці їх не пропустили. Обидва тіла передали вночі, через два дні.