Історія Другої світової війни щедро насичена артефактами, які обросли легендами, здогадками та припущеннями. Одним із таких загадкових символів залишається Blutfahne – “кривавий прапор” Гітлера, який у 1920–1930-х роках став майже сакральною реліквією нацистського руху. Його зникнення у вирі війни досі не має остаточного пояснення: чи його знищили, чи сховали, чи, може, хтось таємно вивіз із руїн Третього Рейху. Далі на berlinyes.
Але якщо доля “кривавого прапора” й досі огорнута туманом, то шлях інших гітлерівських знамен простежити легше. Після падіння Берліна десятки з них потрапили до рук радянської контррозвідки СМЕРШ. Саме ці полотнища стали ключовим елементом першого Параду Перемоги 24 червня 1945 року у Москві – події, яка була не лише військовою демонстрацією, а й ретельно зрежисованим актом політичної символіки.
Залізо, вишивка і пропаганда
Німецький історик Маттіас Уль у 2016 році заявив “Die Welt”, що радянська армія публічно принизила військову честь вермахту, коли його прапори були кинуті на землю перед Мавзолеєм. Але це був не спонтанний жест: сценарій параду готувався з ретельністю театральної постановки. Сталін особисто наказав: гітлерівські знамена мають бути демонстративно кинуті до ніг переможців. Ідея мала глибоке історичне коріння, її запозичили у Суворова, який після перемог наказував зневажливо кидати трофейні прапори, щоб підкреслити поразку ворога, а не глумитися над ним особисто.
Стяги, що мали впасти
У травні 1945 року перед радянським військовим командуванням постало завдання, якому не позаздрив би жоден театральний режисер: організувати публічну “стратифікацію” ворожих символів так, щоб це виглядало гідно, злагоджено й символічно. Йшлося не лише про демонстрацію перемоги, а й про акт, який мав увійти в історію – кидання нацистських прапорів, привезених із Берліна, до підніжжя Мавзолею на Червоній площі. Але для цього треба було знайти, що кидати. Підрахували: парадний батальйон мав пронести 200 гітлерівських прапорів і штандартів. І тут організатори натрапили на несподівану перешкоду: в їхньому розпорядженні не було жодного.
Усе пояснювалось просто: Третій Рейх, на відміну від армій минулого, не видавав військовим частинам бойових знамен у роки Другої світової війни. Їх вручали переважно у 1936–1939 роках, а частини, сформовані пізніше, обходилися без цих символів. До того ж ще у серпні 1944 року Гітлер особисто наказав вивезти всі штандарти та військові відзнаки з прифронтових територій до музею вермахту у Берліні.
Таємна робота СМЕРШу у столиці Німеччини
Фото: контррозвідники СМЕРШа у Берліні
Допомогу організаторам параду надала трофейна команда СМЕРШа. За надзвичайно короткий термін її співробітники зуміли знайти, зібрати й доправити до Москви понад 200 трофейних прапорів. Більшість відшукали у берлінських музеях, адміністративних будівлях, архівах нацистських організацій, доповнили знахідками з Дрездена. Набралася дуже строката колекція: від кавалерійських штандартів прусської армії 1860 року до прапорів Гітлер’югенду та Німецького трудового фронту. Серед них були навіть відзнаки народного ополчення 1890-х років та рідкісні імперські прапори часів кайзера.
У травні 1945 року з Берліну прибули до Москви ешелони з трофеями. У Лефортовських казармах розгорнули сотні полотнищ, комісія відбирала найкращі не за символічною вартістю, а за ефективністю. Чим більший за розмірами прапор, чим важче навершя, чим багатший на орлів та свастики, тим краще. Вони мали виглядати переконливо, коли падатимуть до підніжжя Мавзолею.
Кому довірили нести нацистські прапори?
Батальйон, який мав нести ці знамена, теж набирали прискіпливо: тільки молодих, високих, фізично сильних, їх офіційно називали не прапороносцями, а носіями трофейних прапорів. Частина учасників була фронтовиками, але кістяк складали солдати НКВС, які належали у ті часи до військової еліти. Переважна більшість виділялася привабливою зовнішністю. Репетиції тривали на Ходинському полі, додатково на Центрального аеродромі побудували макет Мавзолею для тренувань. Готувалися не з прапорами, а з дерев’яними палицями, бо справжні полотнища роздали лише за тиждень до дійства.
Проблема полягала у тому, що прапори треба було саме кидати на землю. Фронтовик Іван Назаров згадував, що під час репетиції один генерал роздратовано дорікнув: гітлерівські прапори треба не складати, а швиргонути. Солдати послухалися. Завдання було не з легких, бо нацисти не економили на пафосі, їхні штандарти мали важкі металеві держаки, залізні навершя й фігурки орлів зі свастикою. Щоб рвучко та ефектно метнути таку конструкцію, треба було мати неабияку фізичну силу.
“Впали знамена нових римлян до Мавзолею…”
Але учасники Параду із завданням впоралися. Так народився один із найвідоміших ритуалів ХХ століття – демонстративне повалення нацистських прапорів до ніг переможців. Обрядовий “політ” берлінських символів влади тоді став своєрідною крапкою в історії одного з найстрашніших режимів світу. Протягом десятиліть після завершення Другої світової війни Парад Перемоги 24 червня 1945 року залишався не лише хрестоматійним епізодом радянської історії, а й джерелом легенд і суперечок. Деякі з них виникли через прогалини в офіційних звітах, інші – через людську пам’ять, яка має схильність прикрашати події.
Міф про місце “страти”
У газетах того часу писали, нібито берлінські прапори кидали на спеціальний дерев’яний поміст, який потім спалили разом із рукавичками прапороносців. Версія, що переможці так шанобливо поставилися до бруківки Червоної площі і навіть зробили окрему платформу для “страти” нацистських символів, має своє документальне підґрунтя. Генерал Сергій Штеменко згадував: для уникнення “осквернення” площі дійсно зробили дерев’яний поміст.
Але ж на архівних світлинах та на кадрах кінохроніки помітно, що прапори падали на кам’яну сходинку біля Мавзолею. Чому учасники відійшли від сценарію, історикам з’ясувати не вдалося. Але міф про спеціальний поміст вже пішов гуляти у люди. Як і розповідь про його спалення разом із рукавичками прапороносців, що взагалі не відповідало дійсності. На це немає жодного офіційного підтвердження, зате є багато сумнівів, бо занадто вже громіздкою виглядала б така постановка. Навіть для СРСР.
Міф про бойові знамена вермахту
Зблизька прапори знімали вже після параду, щоб отримати драматичні кадри зі зручного ракурсу та у потрібному світлі для офіційного образу. Збереглися розповіді, ніби кидали на Червоній площі тільки знамена вермахту, однак це було неправдою. Бо члени СМЕРШа, які відповідали за пошук і доставлення регалій до Москви, не були спеціалістами з геральдики, тому до парадної колони потрапили не лише бойові знамена вермахту, а й прапори тилових структур, цивільних організацій, навіть музейні експонати з інших епох. У задніх шеренгах шикували гітлерівські штандарти разом зі старими прусськими, кайзерівськими, навіть зі зразками XIX століття.
Їх відібрали, бо були гарними та видовищними. Великі, масивні, з важкими металевими навершями, орлами, вишивкою та геральдичними деталями – саме такі були потрібні для кадрів. Пропаганда вимагала видовища. Ну, а радянські громадяни, які спостерігали за дійством на Червоній площі або вдома по телевізору, навіть не знали, якими мали бути реальні нацистські прапори. Крім того, нікому й на думку не спадало, що атрибутика може бути постановкою. Втім, навіть якщо й були серед спостерігачів геральдисти чи історики, то вважали за краще промовчати.
Міф про особистий штандарт Адольфа Гітлера
Згодом з’явився міф про те, що першим кинули до підніжжя Мавзолею особистий штандарт Гітлера, Ця версія має ще сильніший емоційний заряд, можливо, саме тому так довго збереглася. На світлинах із параду можна побачити старшого сержанта Федора Легкошкура, який ніс прапор із табличкою “Adolf Hitler”. Його товариші згадували, що спочатку він категорично відмовився нести символ нацизму, бо не бажав “бруднити руки цією мерзотою”. Довелося провести з ним політичну бесіду, пояснити, яке значення має цей акт. Згодом Легкошкур вже навіть пишався своєю місією й розповідав, що штандарт був дуже важким, з литого металу, зроблений дуже якісно. І що ніс цей символ з великою ненавистю до фашизму та гордістю за свій народ та армію.
Саме тому, коли підійшли до Мавзолею, сержант високо підняв той штандарт і щосили жбурнув на землю так, що той розколовся. Та згодом з’ясувалося: Легкошкур ніс не штандарт чи прапор штандарта райхсканцлера Третього Рейху Гітлера. Насправді це був порожній держак від прапора 1-ї танкової дивізії СС “Лейбштандарт СС Адольф Гітлер” – елітного підрозділу, який мав ім’я фюрера.
Доля реального штандарта Гітлера
Справжній особистий штандарт Адольфа Гітлера довго вважався втраченим. До кінця 2024 року його місце перебування залишалося таємницею, доки артефакт випадково не знайшли у запасниках Національного Познанського музею у Польщі. Це сталося під час підготовки до виставки “Ілюзія всемогутності”, присвяченої архітектурі та побуту періоду німецької окупації. Так за десятиліттями і тишею архівних коробок проявилося справжнє обличчя історії – без пафосу, але з несподіваною точністю.
Цей символ працівники музею описали правильно: полотно розмірами метр на метр, густо вишите золотом, у центрі – оточена дубовим листям свастика, по кутах – орли, які немов застигли в очікуванні символічної загибелі імперії. Польські експерти припускають, що, можливо, це єдиний автентичний штандарт, виготовлений спеціально для Адольфа Гітлера. Але як і чому він опинився у Познанському музеї, а не був “страчений” на Червоній площі, так і залишилося невідомим.
Куди поділи берлінські прапори нацистів?
Тривалий час у СРСР вважали, що ці символи Третього Рейху спалили після історичного параду. Але коли дослідники почали з’ясовувати це питання, то дізналися, що у жодному архіві немає світлин такого акту. Натомість є описи передання понад 500 прапорів до Центрального музею Червоної армії. У 1960-х роках частину з них презентували НДР, Болгарії та Польщі, а у 1990-х роках ще й поділилися з деякими американськими музеями. Решта залишилася у фондах російських музеїв, як мовчазні свідки однієї з найпоказовіших сцен великої війни.