Гайнц Галинський – голос, що не замовк після Аушвіца

В історії Німеччини збереглося ім’я видатного політика та громадського активіста Гайнца Галинського, який все своє життя намагався боротися за права євреїв у довоєнні та повоєнні часи. Його називали серцем єврейської громади Берліна за невтомність, сміливість та відсутність страху у боротьбі за свою справу. З 1949 до 1992 року Галинський очолював єврейську громаду столиці, здобув звання почесного громадянина Берліна та почесного доктора Університету Бар-Ілана в Ізраїлі. Далі на berlinyes.

Пам’ять, яка стала обов’язком і покликанням

Гайнц Галинський (Heinz Galinski) народився у листопаді 1912 року у Марієнбурзі, ріс у глибоко релігійній єврейській родині. Його батько, ветеран Першої світової війни, керував місцевим відділенням Імперської асоціації єврейських фронтовиків і був громадським активістом. Але наприкінці 1920-х років тінь нацизму почала затьмарювати обрії країни, пізніше Гайнц із гіркотою згадував, як колишні однокласники раптово почали уникати його – єврея, “чужого” у власному місті. У 1933 році, коли Гітлер прийшов до влади, юнак саме працював у Ратенові, де й зустрів майбутню дружину Ґізелу. 

Невдовзі вони одружилися і з батьками переїхали до Берліна, шукаючи порятунку від антисемітських настроїв. Але “Кришталева ніч” зруйнувала всі надії. Саме тоді, стоячи перед згарищем Великої синагоги на Фазаненштрасе, Гайнц відчув: світ, яким він його знав, зруйновано. Юнак міг ще врятуватися, виїхати з Німеччини, але захотів залишати батьків, сподівався, що обійдеться. Але ні. У 1943 році родину Галинських депортували. Дружину та матір Гайнца знищили в Аушвіці, а його самого відправили до табору Буна-Моновіц, де вироблявся газ “Циклон Б”. Далі були марші смерті, концтабори Міттельбау-Дора та Берґен-Бельзен. Але йому пощастило: у квітні 1945 року британські війська звільнили Гайнца – єдиного, хто вижив з усієї родини. Сам Галинський визнавав, що це трапилося випадково, бо сам він ніколи не прагнув врятуватися за кошт інших.

Проти забуття

У серпні 1945 року Гайнц Галинський повернувся до руїн Берліна. І одразу ж поринув у відбудову міста, допомагав влаштовувати життя тим, хто вижив, створював соціальні структури, домагався компенсацій для жертв нацизму. Але його справжньою метою було відновлення єврейської громади у країні, яка намагалася знищити його самого. Це було дуже непросто, адже чимало євреїв після війни покинули Німеччину, а більшість тих, хто залишився, вважали, що повернення до гідного життя у цій країні неможливе. Однак Галинський вірив у протилежне. У своєму щоденнику він писав, що тоді добре розумів біль земляків, але не поділяв їхньої думки. Бо бачив своє життя після Аушвіца у боротьбі за те, щоб подібне ніколи більше не повторилося.

У 1954 році пан Гайнц очолив Центральну раду євреїв у Німеччині, а з 1949 року – єврейську громаду Берліна. Завдяки його зусиллям, у 1959 вдалося відкрити на місці знищеної синагоги на Фазаненштрасе новий єврейський центр. У день відкриття колишній в’язень Аушвіца Гайнц Галинський отримав від бургомістра Віллі Брандта золотий ключ від будівлі. З того часу цей заклад став не лише адміністративним центром, а й справжнім дипломатичним серцем єврейського життя у Німеччині.

Голос єврейського народу у країні після війни

Галинський ніколи не мовчав. Він не боявся відкрито виступати проти антисемітизму, застерігав від небезпеки забуття й повторення історії у газетах, на мітингах, у парламентських виступах. За свою принциповість неодноразово зазнавав нападів, але не поступався принципами. У 1988 році, після смерті Вернера Нахмана, його знову обрали головою Центральної ради. Попри спротив з боку чиновників, чиї батьки колись підтримували нацизм, Галинський залишався на посаді аж до свого останнього дня. Його підтримувала друга дружина Рут, яка добре розуміла, що чоловіка ненавидять за правду, але той просто не міг жити інакше. 

Сам Гайнц визнавав, що був тоді незручним для багатьох політиків та активістів. Але після пережитого в Аушвиці вже не мав змоги мовчати про нові прояви несправедливості. Галинському доводилось працювати з функціонерами, у чиїх особистих архівах нерідко ховалися тіні минулого – батьки, а іноді й самі чиновники, які колись крокували під прапорами зі свастикою. Але тим гіркішим був досвід, і тим міцнішою – власна позиція. Знаходилися німецькі політики, які вимагали відставки пана Галинського, але громада щоразу знову обирала саме його. Були спроби знищити діяча й фізично. У серпні 1975 року він отримав поштою листа з вибухівкою, але вижив, як і багато разів до того.

Слова і справи Галинського

Галинський, для якого слова “ніколи знову” стали не лише лозунгом, а й сенсом життя, твердо стояв на захисті історичної пам’яті. Він без втоми застерігав, що головне – застерегти молодь, попередити про те, що геноцид євреїв є злочином, якого людство більше не має права допустити. І цьому може зарадити не закон, хай навіть найсуворіший, а лише пам’ять, свідомість і дія. І доводив свої слова справами. У 1982 році за його ініціативи при технічному університеті Берліна з’явився перший у Європі Центр вивчення антисемітизму як наукова фортеця проти отрути забуття. Цей заклад активно працює й у XXI столітті, досвідчені науковці аналізують не лише минуле, а й тривожні симптоми сучасності.

У 1988 році у Центральній раді євреїв Німеччини спалахнув скандал після смерті голови Вернера Нахмана. Виявилося, що той привласнив понад 29 мільйонів німецьких марок репараційних коштів, і громада опинилася перед ризиком повної втрати довіри уряду. У цей критичний момент на чолі ради вже вдруге погодився стати Гайнц Галинський. А йому довіряли всі, і не лише у Німеччині, а й у Європі. Це мужнє рішення врятувало берлінську громаду від ганьби і забуття.

Кроки заради відродження

Після падіння Берлінської стіни у 1989 році, коли Німеччина об’єдналася, Гайнц Галинський знову був серед перших, хто побачив у цій історичній миті шанс для відновлення своєї громади. Він звернувся до канцлера Гельмута Коля з пропозицією, яка тоді здавалася божевільною для частини німецького суспільства: приймати євреїв із країн колишнього СРСР. Політик пояснював своє рішення тим, що берлінці мають не просто дати притулок цим людям, а й допомогти їм відродити те, що було знищене у душах.

Така ідея викликала чимало дискусій серед громадських активістів та політиків того часу, але Галинський умів добиватися свого. Завдяки його стійкості та мужності, понад 240 000 євреїв змогли перебратися до Німеччини за спеціальною програмою, відновивши єврейське життя у містах, де воно було майже знищене. Ідея, яка спочатку викликала подив, перетворилася на символ другого народження громади. Згодом аналогічні програми почали працювати і в Ізраїлі.

Останній вартовий пам’яті

Важке життя, сповнене випробувань, не могло не позначитися на здоров’ї Гайнца Галинського, у липні 1992 року його серце зупинилося. Захисника німецьких євреїв поховали на цвинтарі на Геєрштрассе у Берліні – місті, яке він продовжував любити все своє життя попри страшні випробування. На церемонії прощання цього мужнього чоловіка називали совістю єврейського народу Німеччини, а в останню дорогу його проводжали тисячі берлінців. 

У 1989 році у країні було запроваджено щорічну премію імені Гайнца Галинського, а у 1995 році – відкрито єврейську початкову школу при Берлінській єврейській громаді у столиці Німеччини. Ще у Берліні є вулиця Гайнца Галинського та фонд його імені. Ці заклади й точки на мапі столиці стали вічними символами пам’яті про людину, яка навіть після жахів нацистських концтаборів залишилася у Німеччині не зі страху, а через власні переконання. Залишилася, щоб боротися за справедливість і не дозволити мовчанню приховати трагедії минулого, щоб відродити те, що нацисти намагалися знищити назавжди. Залишитися та захищати до останнього свого подиху – заради миру в усьому світі.