“Цілком таємно”: як берлінці штурмували приміщення “Штазі”

У календарі знакових для історії Берліна подій особливе місце посідає 15 січня 1990 року – день, коли розгнівані містяни увірвалися до приміщення Міністерства державної безпеки НДР, більш відомого як “Штазі”. Ця подія ознаменувала початок нової ери, падіння комуністичного режиму та появу нових законів. Організація діяла за принципами радянського КДБ, у кабінетах таємно зберігалися тисячі досьє, на підставі яких майже кожному німцю виносили вирок. Але самі громадяни зуміли не лише вплинути на ситуацію у країні, а й змінити власну долю. Далі на berlinyes.

Перший вітер змін

У Берлінському музеї “Штазі” зберігаються пожовклі аркуші з грифом “Цілком таємно”, датовані 8 жовтня 1989 року. Попри те, що напередодні цієї дати влада на чолі з Еріком Гонекером урочисто відзначала 40-річчя Німецької Демократичної Республіки, у семисторінковому звіті Міністерства державної безпеки, відомого як “Штазі”, були не святкові вітання. Документ попереджав, що соціалістичний лад у НДР під серйозною загрозою, але до доповіді так і не прислухалися. 

Через місяць після цього відбулася знакова подія – падіння Берлінської стіни, яка тривалий час залишалася символом між двома світами. А разом із нею почав руйнуватися й східнонімецький режим. Об’єднання Німеччини називали питанням часу: 3 жовтня 1990 року НДР офіційно зникла з політичної мапи. На той момент “Штазі” вже не існувало, символічний і фактичний кінець організації став справою рук громадян.

Початок кінця

Захоплення штаб-квартири у Берліні відбулося 15 січня 1990 року, але перші кроки до цього були зроблені ще раніше – не у столиці, а у провінційних містах. Під тиском активістів та борців за права людини всесильна спецслужба, яку називали “щитом і мечем партії”, почала розпадатися. Назва “Штазі”, похідна від німецького “Ministerium für Staatssicherheit”, протягом десятиліть залишалася синонімом тотального нагляду, психологічного терору і державної параної.

Насправді міністерство, створене в 1950 році за зразком радянського КДБ, найбільше боялося власного народу. У його фокусі були не лише інодумці, а й ті, хто насмілювався бути “інакшим”: молодь у джинсах, з довгим волоссям, касетою західної музики у кишені. Вони не рідше за дисидентів потрапляли в поле зору організації. Попри бюрократичний фанатизм і педантичну звітність, “Штазі” не залишила жодного слова про найепохальнішу подію – відкриття кордонів 9 листопада. Дослідники припускають: так сталося через те, падіння Берлінської стіни можновладці не сприйняли як сигнал небезпеки.

Тиша шпигунів

Першим збунтувався Лейпциг, і одразу ж країною прокотилося тривожне, але радісне повідомлення, що містяни вільно входять до будівлі, щоб забрати досьє, і в них ніхто не стріляє. У Галле, Ерфурті, Готі співробітники міністерства теж здавалися без бою. У Берліні все тривало довше, бо там, у самому серці східнонімецької влади, зосереджувалися кабінети партійної верхівки й штаби силових структур. Як згадував міністр закордонних справ НДР у перехідному уряді 1990 року Маркус Меккель, усунення перешкод стало можливим лише тоді, коли влада захиталася. 

Доки у центрі обережно зважували кроки, регіональні громадські комітети перехопили ініціативу. Було призначено дату – 15 січня. Операція з демонтажу репресивного апарату мала чіткий план: делегацію розділили на три частини. Перша мала виступити на засіданні “круглого столу” у Східному Берліні, друга – звернутися до поліції та прокуратури, третя вирушила на Норманненштрассе – до штаб-квартири “Штазі”. За столом перемовин зібралися не лише представники громадськості, а й чинні силовики та урядовці, де вперше озвучили термін “партнерство у сфері безпеки”.

Штурм, який відкрив минуле

Фактично бастіон впав ще до того, як по ньому вдарили. Але зовні, біля головної брами на Рушештрассе, ситуація розгорталася вже без сценарію. Люди прибували масово, захоплені закликом “Нового форуму”, який організував мирний протест. Ініціатори події навіть підготували каміння й розчин – не для штурму, а для символічного мурування нової пам’ятної “стіни” навколо споруди, відомої сучасним берлінцям як музей “Штазі”. Хвилювання натовпу набирало обертів, представники “Нового форуму” почали перемовини з керівниками міністерства.

Один із організаторів заходу Райнхард Шульт пізніше згадував, що штурму ніхто не планував. Але хвиля протесту виявилася сильнішою за логіку. Усе відбулося миттєво: натовп натиснув, ворота хтось переліз і відчинив їх зсередини. На територію Берлінської в’язниці “Штазі” вдерся величезний натовп. Учасники подій згадували, що всередині було темно, лише довгий корпус 18, розташований паралельно до Норманненштрассе, залишався освітленим. Саме туди й рушили ті, хто ще напередодні боявся навіть подумки згадати слово “Штазі”. Виявилося, що ця споруда належала логістичному центру обслуговування спецслужб, де містяни побачили ящики з яловичиною у холодильниках, зарезервовані для “обраних”. Тоді ці продукти були недоступними для пересічних громадян, що викликало велику хвилю обурення.

Паперове серце диктатури

Гнів народу не знав обмежень, він шукав виходу – і знайшов. У ті хвилини вже не йшлося про жагу справедливості чи моральне очищення, натовп прагнув реваншу за всі роки принижень і знущань. Шафи летіли сторчма, шибки дзеленчали під ударами, документи згрібали зі столів і викидали у вікна. Але навіть у цій бурі знайшлося місце для ритуального жесту. Перед входом до Головного управління зовнішньої розвідки, яка опікувалася шпигунською діяльністю поза межами НДР, натовп зупинився. Цих фахівців у країні поважали, тому їхній бастіон залишився недоторканим.

Крихкий баланс і нерви влади

Доки всередині вирувала стихія, у Берліні тривав “круглий стіл”, де звучала правда про діяльність “Штазі”. Потім активісти бігали вулицями, намагаючись погасити полум’я народного гніву, яке загрожувало повністю вирватися з-під контролю. Вгамувати натовп спробував і останній голова комуністичного уряду НДР Ганс Модров. Він попереджував берлінців, що зможе виконувати обов’язки прем’єр-міністра лише за умови, якщо люди дотримуватимуться ненасильницьких дій. На хвилі емоцій берлінці зустрічали його слова свистом та знущальними вигуками, але врешті решт всі вгамувалися й погодилися розійтися по домівках.

Доступ до архівів: перемога з другої спроби

Та найважливіше було попереду. Через три дні після штурму Модров здався остаточно: таємну службу офіційно розпустили. А згодом відкрили й таємні архіви. Це стало великим досягненням Народної палати НДР, здобутим у протистоянні не лише з режимом, а й із союзниками з возз’єднання. У серпні 1990 року вільно обраний парламент східної Німеччини проголосував за публічний доступ до документів “Штазі”. Але це положення так і не потрапило до договору про об’єднання, бо уряд канцлера ФРН Гельмута Коля побоювався, що ці документи стануть політичною бомбою.

Саме тому у вересні того ж року громадські активісти вдруге захопили головну будівлю “Штазі”, тільки вже не для руйнувань, а заради захисту архівів. Один з учасників акції Арно Польцін пізніше розповідав, що вони з товаришами переймалися тим, що західнонімецькі спецслужби можуть першими отримати доступ до архівів. Якби це сталося до того, як ініціативу перехопили громадяни Східної Німеччини, то вже ніхто ніколи б не дізнався, що насправді відбувалося у країні у роки комуністичного режиму.

Обличчя за кодами

Протестна акція й друге захоплення головної будівлі колишнього міністерства державної безпеки у вересні 1990 року відіграли вирішальну роль у тому, що до договору про об’єднання внесли компромісні формулювання. А вже у 1991 році ухвалили Закон про архіви “Штазі” – документ, який забезпечив кожному громадянину право зазирнути у власне минуле. Без тиску та жертовної праці громадських активістів по всій країні цей закон так і залишився б утопією. Розформування таємної поліції та відкриття архівів стало перемогою народу над системою, яка десятиліттями здавалася непохитною.

Так у січні 1990 року відбулася одна з тих подій, які змінюють хід історії без жодного пострілу. Те, чого добивалися роками борці за права людини у НДР, стало реальністю: досьє, які “Штазі” вели на них, тепер належали звинувачуваним. У XXI століття грізне колись приміщення всесильної служби перетворилося на Берлінський музей “Штазі”, де часто проводять екскурсії. Збереглися й деякі матеріали, які можна вивчити та оцінити. І вже не одне десятиліття триває робота з відновлення знищених архівів, яка просувається, хоча й повільно, але невмолимо для злочинців проти свого народу, які намагалися приховати свої імена.