Як виводили радянські війська з Берліну у 1994 році?

Однією з найвідоміших сторінок історії Німеччини стало виведення радянських військ із країни, де вони перебували понад 50 років. Їхнє перебування там на правах армії-переможниці з перших днів спровокувало чимало гірких подій, але згодом сформувався певний баланс у стосунках між представниками різних держав. Та коли почав розпадатися Радянський Союз, у критичній ситуації вже опинилися радянські офіцери та солдати. Та й виведення військ відбувалося не безпроблемно, про що неодноразово згадували колишні військові, які там стояли. Більше на berlinyes.eu.

Передумови до виведення армії

Про те, щоб радянські солдати залишили східний сектор, почали говорити у 1990 році на хвилі перебудови та об’єднання Німеччини. На території країни перебували понад 337 000 військовослужбовців Західної групи військ і близько 200 000 членів їхніх сімей. Тому швидко розв’язати цю проблему урядовці аж ніяк не могли. Військовим треба було надати житло на батьківщині, а з цим тоді виникли неабиякі складнощі. А ще ж залишалося 120 тисяч одиниць техніки: танки, літаки, гелікоптери, 2,5 мільйона тонн різноманітних технічних засобів, зокрема 650 тисяч тонн боєприпасів. І все це теж необхідно було вивозити з дотриманням усіх правил безпеки.

Йшлося про найбільшу передислокацію військ у мирний час, яку мали належним чином організувати. А ще потурбуватися, щоб всі заходи відбувалися мирно, без ексцесів та непорозумінь з обох сторін. Але про це одразу не подумав тодішній керівник Радянського Союзу Михайло Горбачов. Адже скорочення великої кількості військових у Німеччині відповідало настроям перебудови, про що останній Генеральний секретар ЦК КПРС і заявив у грудні 1998 року на сесії Генеральної Асамблеї ООН. Горбачов гарантував заходи з роззброєння, після чого 2 радянські дивізії вивели з НДР. Але цього було замало. Коли зруйнували Берлінську стіну, проблема лише загострилася, тому після перемовин радянські урядовці погодилися на повне виведення військ.

Юридичні підстави та складнощі

Найактивніше просував ідею виведення радянських військ тодішній канцлер ФРН Гельмут Коль, який прагнув зробити об’єднану Німеччину членом НАТО. Були на те й юридичні підстави, зокрема 4 стаття договору “2+4”, двосторонній договір між ФРН і СРСР про умови перебування та виведення військ. План повного виведення узгодили у січні 1991 року, але це потребувало величезних коштів на проведення операції. Німеччина погоджувалася виділити мільярди німецьких марок, аби тільки зрушити справу з місця. 

Ускладнювало ситуацію й те, що у НДР всі казарми та окуповані радянськими військами території міста вважалися смугою відчуження. Туди намагалися не заходити німці, бо навіть спілкування з військовими заборонялося. Хоча, звісно, були й винятки, як і дружні стосунки між деякими представниками різних народів. Крім того, радянським урядовцям довелося розв’язувати ще й моральну проблему: як організувати все так, аби піти з гідністю. І тут стартували найбільші ускладнення.

Початок тривалої компанії

Перш ніж розпочати процес, довелося долати опір командувача на початку 1990 років групою радянських військ у Німеччині Бориса Снеткова. Той категорично відмовився виводити солдатів та офіцерів, аргументуючи рішення тим, що не може ламати те, чого досяг ще маршал Жуков. Але ситуація вже кардинально змінилася, після об’єднання Німеччини радянські війська з переможців, які законно перебували на території, перетворилися на небажаних гостей. Після тривалих дискусій Снеткова прибрали з посади, бо питання виведення військ вже було вирішене за міжнародними домовленостями. Його замінив генерал-полковник Матвій Бурлаков.

До 1993 року з Німеччини обіцяли виводити по 160 000 військовослужбовців та членів їхніх родин на рік. Враховуючи кількість людей та техніки, у відведений термін вдалося укластися, хоча з незначними затримками. Процес розтягнувся аж на 4 роки. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що треба було паралельно виводити радянські війська з Польщі, Чехословаччини та Угорщини. Радянська сторона була зацікавлена у подальших партнерських стосунках, тому узгоджувати проблемні питання намагалися м’яко.

Німецька ж сторона у партнерстві була на той час зацікавлена менше. Бо ще свіжими були спогади про блокаду західної частини Берліну у 1948 році, повстання у червні 1953 року, зведення Берлінської стіни у 1961 році. Східні німці добре пам’ятали ці демонстрації сили СРСР, тому прагнули іншого оборонного союзу. Єдиним виходом бачили альянс із НАТО, а це не передбачало дружніх жестів та обіцянок для СРСР. Однак не менш важливо було уникнути проблем та провокацій під час виведення армії, відтак уряд Німеччини намагався балансувати на позиції дружніх стосунків у принципі.

Як відбувалися урочистості?

Радянське командування планувало провести урочистості, присвячені виведенню військ, спільно з союзниками по антигітлерівській коаліції. Тоді водночас із СРСР виводили війська американці, британці та французи. Але німецька сторона цей варіант відхилила, наполягаючи на окремій церемонії. Її взагалі спочатку планували провести у Веймарі, але це вже не влаштовувало тодішнього президента Росії Бориса Єльцина. Він чудово розумів роль Берліну у перемозі над нацизмом та подальше приєднання східних територій для всієї історії Радянського Союзу, тому наполягав на урочистостях саме у столиці Німеччини. 

Після тривалих перемовин церемонію прощання з участю канцлера Гельмута Коля провели таки у Берліні 31 серпня 1994 року. Місцем обрали Трептов-парк біля Радянського військового меморіалу, де були поховані солдати, які загинули у боях за Берлін. Спільно з представниками бундесверу радянські офіцери поклали квіти. Але всі відчували відчуження та полегкість з боку німців. Підтвердженням тому стало наступне прощання із західними союзниками, яких проводжали у центрі Берліну перед Бранденбурзькою брамою з військовим оркестром. Та й сама церемонія була набагато теплішою та щирішою.

Сумна спадщина для Німеччини

Коли дійшла черга до дослідження стану території, яку покинули радянські війська, урядовці Німеччини впали у відчай. Одразу виявили сильне забруднення ґрунту хімікатами й металобрухтом, що створило чимало проблем для навколишнього середовища. Величезні збитки природі мала компенсувати радянська сторона, а там потрібних коштів не було. Відтак домовилися, що необхідні суми візьмуть із продажу нерухомості, яка належала Західній групі радянських військ. Однак купувати це житло охочих не знайшлося. Відтак у грудні 1992 року керівники держав Єльцин і Коль домовилися, що уряд ФРН заплатить за будинки. І ще виплатить 550 мільйонів німецьких марок на будівництво житла для військових у Росії. 

Це стало ще однією причиною того, що термін виведення радянських військ призначили на 4 місяці раніше від попереднього плану. Військовим це не сподобалося, бо складалося враження, ніби вони поспіхом тікають із країни, де перебували на позиції переможців. Але склалося саме так. Німеччина щедро відкупилася. В цілому уряд Гельмута Коля виділив для виведення радянських військ та облаштування військовослужбовців на батьківщині близько 15,5 мільярдів марок. На той час це складало понад 10 мільярдів доларів. На будівництво житла витратили майже 8 мільярдів марок: 46 квартир у 43 містах, частину коштів отримали також Україна та Білорусь, звідки була родом частина військовослужбовців. Але солдатів та офіцерів вивели набагато більше, тому багатьом із них довелося задовольнитися гуртожитками або звернутися по допомогу до рідних. Німеччина цим проблемам співчувала, але втручатися більше не збиралася. У країні вже перегорнули цю сторінку історії і готувалися писати нову – в об’єднаній після багатьох років “розлучення” державі.